*V*

В І Р А

З книги Анатолія Пастернака "КОЗАЦЬКА МЕДИЦИНА"

Козацький хрест
(1499 рік)

Автор певен: міцному, сталому, повноцінному здоров'ю не бути без віри. Йдеться не про фанатизм, не про суперечності й ворогування релігій, а про світлу, спокійну віру в Господа і його мудрість. Деякі європейські історики описували козаків як розбійників, посіпак — найгірший з можливих варіантів загонів Робіна Гуда.

Шановний читачу, а чи могло б подібне «військо» здолати військо Речі Посполитої під Москвою або чимало разів перемагати турецького султана — грозу Європи? Ні! Бо в основі слави козацької — витримка, майстерність, безстрашність, звитяга. А ще любов до свого українського народу. А вище за все — віра. Та обумовлена нею свідома дисципліна. Уявіть собі козака, над яким у мирні часи немає верхівця, окрім Бога. Схоче — поїде на лови, а схоче — пивами-медами гендлюватиме. Проте, наспіла війна — і кожен віддає голову за гетьмана чи кошового. Вони мають владу посилати на смертельний бій, а за невиконання наказу — карати на горло...

Ви отак би змогли? Певно, ні: в нас — «повітря свободи», демократія, що віддають отруйними домішками уседозволеності і навіть певної анархії... Навіть професійні вояки Європи поступалися козакам у дисципліні й моці.

Згадайте хоча б заколоти французької гвардії, бунти стрілецькі тощо. І підрахуйте тоді козацькі незгоди у походах. І побачите, яка велика перевага на користь Січі.

Билися за віру. Боронили храми. І вороги знали: спалити церкву, то значніше, ніж захопити клейноди. І може тому напади на козацькі церкви з боку турок чи татар істориками майже не засвідчені: хоч вони і були мусульманами, але ж — ревно віруючими. На жаль, інакше вчинили вояки Петра Першого, захопивши Батурин...

Ікона "ПОКРОВА"
з портретом Богдана Хмельницького. XVII ст.

Віра козаків базувалася на тісному поєднанні релігії з побутом. Бо саме з побуту витікає й синівська віра до Божої Матері.

Вивчаючи досить-таки скупі й розрізнені матеріали про Січ, багато чому дивуєшся. Ось, приміром, загальновідомий факт: жінок на Січ не допускали. Можливо, аби не було сварок і ревнощів поміж воїнами-побратимами. А коли так, чому ж не накладали целібат на козаків, певного обіту ченця? Як же тоді козаки і залицялися, і вінчалися? І чи був хоч один випадок покарання когось із них через жінку?

Розгадка проста. Жінок не пускали на Січ ще й тому, аби не постраждали бува під час нападу ворогів зненацька. Але по селах та хуторах жінки панували: вели хазяйство, дітей виховували. А хто гоїв козачі рани, коли потрібне було, по-сучасному говорячи, стаціонарне лікування? Козачки ж, звичайно! І відряджали у похід чоловіків та синів теж вони. Тому гурт січовиків добре розумів: листя, крона, гілля — то вони, козаки, а коріння, живляче традиції, міцний тил — то їхнє жіноцтво.

Щодо звичаїв на побутовому рівні: козаки в хаті люльок не палили, бо «там — Бог». Наш звичний вираз: «у вас накурено, як у казармі» вони б не зрозуміли. Козацька казарма — курінь, в якому теж не палили...

Щедро жертвуючи на церкви, козацький загал туди приходив врядигоди, на великі свята. Проте молилися зранку, на сонечко дивлячись. Бо — «храм у душі». Хіба ж це не відповідає Заповідям Господнім? Щоранку, при будь-якій погоді, навіть взимку милися в річках та озерах. Омовіння — настанова Біблії!

Церква й медицина йшли у козаків пліч-о-пліч. Серед фундаторів перших київських шпиталів – Іван Мазепа. І зробив це – у Києво-Печерській Лаврі.

Зробив, між іншим, не на пустому місці: саме тутешні ченці та ігумени здавна зціляли людей.
Згадаймо хоча б Святого Агапіта.

Часто в українських церквах тих часів одне з крил відводилося під лікарню. Згадаймо, що хворих приймали до церкви ще в Давній Греції. Так було і на Січі. Подібні церкви були в Чернігові, Полтаві. Тобто – на периферії. А сьогодні ви можете уявити в одному будинку – церкву, мерію і лікарню? Що ж, якби так було, тоді б, можливо, сьогоденна наша влада не відверталася б від потреб медицини, школи, науки.

А ще козаки за допомогою своїх лікарів (ченців, травників, костоправів) лікувалися молитвами. При глибокій релігійності козацького гурту це було абсолютно можливим. Адже й сучасні лікарі краще, надійніше допомагають тим хворим, які їм вірять.

Згадаймо і відомого українського композитора і співака С. Гулак-Артемовського (що співав не лише на сценах петербурзьких та московських театрів, але й в Італії). Талант його мав ще одну грань. Останні 15 років свого життя співець-композитор допомагав хворим в одному з московських монастирів. Причому лікував виключно молитвами та рукоположенієм. На його рахунку – десятки одужань від неврозів та хронічного алкоголізму, астми, виразки шлунку тощо. Разом із дружиною аж ніяк не розкошували. Але весь свій гонорар (коли траплявся) віддавав жебракам. А походив С. С. Гулак-Артемовський з чернігівських реєстрових козаків...

ДИВІТЬСЯ ГАЗЕТУ "ВАЛЕОЛОГІЯ" (вересень 2004)

Повернутися до змісту