ФЕНОМЕН   ВОЛОДИМИРА  ВЕРНАДСЬКОГО

Володимиру Івановичу Вернадському була відкрита ноосфера духовної культури, тому що сам він був відкритий цьому нескінченому світу

Скорочено  за   матеріалами  Р.  Баландіна

Він щиро сприймав все високе, гармонійне, розумне, в ньому була вироблена — оточенням і власними зусиллями — культура мислення, здатність відділити зерна від полови.

А ще він був відкритий світу природи. Він не був «кабінетним» вченим. Завжди залишався геологом, вивчаючи дивовижне життя мінералів, перетворення гірських порід, структуру Землі, глибини її історії, газове дихання планети, долю природних вод, взаємодію геосфер і живої речовини, глобальну діяльність людини і суть пізнання. Він був геологом, отже, переважно істориком природи.

Здійснюючи свої подорожі, проводячи експедиції, він проїхав десятки тисяч кілометрів залізницею і звичайним возом, запряженим кіньми, перетнув вздовж і поперек всю Європу, Кавказ, Урал. Пройшов сотні і тисячі кілометрів, вивчаючи грунти України і Центральної Росії, рудники й кар’єри Польщі, Чехословаччини, Німеччини.

Вернадський вивчав вулкани Центральної Європи, побував на Везувії, цікавився грязевулканами Керчі й Тамані, заляганням руд на Кавказі, Алтаї, в Україні, він бачив і вивчав гранітні масиви Забайкалля і Франції, базальтові лави Північної  Ірландії.

Вернадський був відкритий до природи і вона відкривала йому свої таємниці. Наука була для нього насамперед частиною культури і засобом пізнання, пошуком істини.

Всі національні культури — колишні й сучасні — спліталися в єдину тканину загальної культури, ставали надбанням його особистості.

	**	Таке єднання особистості і людства, певно, й належать вважати ноосферою. «Людина нерозривно зв’язана в єдине ціле з життям всіх живих організмів, існуючих або з тими, які коли-небудь існували», — таким було світосприйняття Вернадського. Він усвідомлював, відчував і матеральну, і духовну спорідненість з усіма проявами життя й розуму не тільки на Землі, але й в Космосі. Мозаїка людської культури має єдину природну основу — біосферу, ділянку життя, а друга — невидима, але так само необхідна — свідомість людини, мікрокосмос особистості. Володимир Іванович Вернадський був особистістю, гідною культурних багатств, створених людством, здатною прийняти й освоїти їх, збагачуючи новим дорогоцінним і неповторним.
В. І. Вернадський і співробітники біохімічної лабораторії в сільськогосподарській Академії ім. Тімірязєва. Фото 1944 р.		На жаль, ідеї Вернадського у нас ніколи не користувались загальним визнанням, його геніальні передбачення не знайшли належного відгуку в середовищі вчених в кінці ХХ століття. Навіть його велике вчення про біосферу  і її перетворення людиною прийшли до нас із Заходу. Це вчення першими взялися розвивати філософи й вчені Західної Європи і США.

Іноді подібні казуси пояснюють гранично просто: «геній надто випереджає свій час». Насправді з Вернадськиим все було навпаки. При житті вченого його ідеї підхоплювалися, розроблялися, поглиблювалися його учнями. Але пізніше при визнанні генія Вернадського його ідеї по суті не розроблялися. Більше того, помітний відхід від завойованих ним рубежів, забуття — не на словах, а на ділі — його важ­ливіших творчих досягнень.

В травні 1921 року в холодному й голодному Петрограді Володимир Іванович зробив доповідь «Початок і вартість життя». Він висунув два головних тезиси. Існує докорінна різниця між живою і задубілою матерією: життя геологічне вічне (інакше кажучи: в геологічній історії ми не можемо знайти епохи, коли на землі було б відсутнє життя).

«Ідея вічності і безпочатковості життя, — стверджував він, — ...одержує в науці особливе значення, оскільки настав момент історії думки, коли вона висувається вперед як важлива й глибока основа складової нового наукового світогляду майбутнього».

І тоді його думки не знайшли підтримки, і тільки у 1984 на міжнародному конгресі геологів було визнано, що Вернадський, який твердив, що життя геологічно вічне, був правий.

Кому нині невідоме вчення про біосферу? Останніми десятиліттями його невтомно розробляють екологи, біологи, географи, кібернетики, соціологи, філософи. А це вчення висунув Вернадський ще у 1926 році. В наукових колах ця несподівана робота не викликала ні дискусій, ні навіть інтересу. Минули десятиліття і раптом — екологічний бум!

Публікації, присвячені біосфері, ринули наростаючою лавиною і тисячі спеціалістів нмов би разом усі прозріли і почали відроджувати, самі того не підозрюючи, давні ідеї Вернадського.

Здавалося б тепер, коли вчення про біосферу стало полем діяльності для тисяч спеціалістів, відповідні праці Вернадського можуть цікавити тільки як історія науки... Та не так сталося!

Багатьох глибин його ідей сучасні вчені лише торкнулися. Скажімо, уявлення про те, що променева енергія Сонця пронизує не тільки біосферу, але й усю земну кору, безперервно стимулюючи життя навіть кам'яної оболонки планети.

Залишаються погано освоєними саме глибинні, світоглядні підвалини вчення Вернадського про біосферу.

Як історик науки вчений досліджував її в контексті матеріальної і духовної культури людства. Для нього історія думки була продовженням історії життя на Землі, вираженням творчих потенцій біосфери.

«Десятиліттями, цілими століттями вивчатимуться й поглиблюватимуться його геніальні ідеї, а в працях його — відкриватимуться нові сторінки, які  слугуватимуть джерелом нових пошуків...», — так сказав про Вернадського його учень і послідовник академік Ферсман.

Справді людство опановує його вчення про біосферу Землі і її еволюцію в ноосферу, коли розум людини стає геологічною силою, яка міняє обличчя планети. Архів Вернадського не тільки унікальний, але й невичерпний. Чимало цікавих документів зберігаються і в архівах багатьох країн, які мають відношення до Вернадського. Рука історика їх ще не торкалася.