| ВЕРНУТЬСЯ К ОГЛАВЛЕНИЮ | ||
| Сковорода Григорій Савич (1722–1794) | ||
| – просвітитель-гуманіст, педагог-валеолог, філософ, поет, перекладач | ||
| Народився
3 грудня 1722 року в селі Чорнухах на Полтавщині в
сім’ї малоземельного козака. З ранніх літ
відзначався схильністю до зосередженості на
своєму внутрішньому світі, твердістю духу,
великим бажанням до науки і знань. Людина
виняткових здібностей і гострого розуму.
Навчався в Київській академії, де здобув глибокі
знання з філософії, вітчизняної, античної,
західноєвропейської літератури, досконало
опанував кілька іноземних мов, серед яких були
латинська, грецька, німецька. Відвідав кілька європейських країн – Австрію, Словаччину, Польщу, Німеччину, де познайомився з життям тамтешніх народів, їхніми звичаями, культурою, філософськими ідеями, літературними течіями. Повернувшись в Україну, займається педагогічною діяльністю. Працює в Переяславському колегіумі, придворним учителем у поміщика Степана Томари на Переяславщині. З 1759 по 1769 роки Г. Сковорода працює як викладач поетики і етики в Харківському колегіумі. З 1753 по 1785 рік пише переважну більшість своїх поетичних творів, що склали збірку “Сад Божественних пісень”. |
 |
 |
| Простий і образний стрій думок, доступність вчення, власний життєвий подвиг привертали до особистості Григорія Сковороди увагу всієї спільноти. Особливість же його подвижництва полягає в тому, що він прагнув збудити “мислячу силу” в свого народу, підняти в людині все краще, закладене у неї природою і Богом, і розвивати, долучаючи до цінностей вищих і вічних. Досягнення ж їх означає спасіння й дарує щастя. | ||
| У своїх філософських творах великий мислитель розмірковував над основами буття. Вроджена чутливість, схильність до роздумів, любов до праці – все це сприяло формуванню особливого внутрішнього світу, наповненого істинною мудрістю, справжніми почуттями. | ||
| Показником такої справжньої мудрості стало його переймання загальним станом духовності свого суспільства, йому було замало того, що він збагнув, відкрив для себе сенс і радість буття, йому боліло зубожене існування своєї нації: | ||
| “Щастя наше є мир душевний, але мир цей до жодної речовини не стосується; він не золото, не срібло, не дерево, не вогонь, не вода, не зірки, не планети... Як здоров’я має свою точку не зовні, а всередині тіла, так мир і щастя в найглибшій точці душі нашої перебуває і є здоров’ям її та нашим блаженством. | ||
| Здоров’я тіла є не що інше, як мир тілесний, як мир сердечний є пожива на здоров’я душі, і як здоров’я родиться після очищення з тіла шкідливої і зайвої мокроти, матері всіх хвороб, так і серце, очищене від підлих світських гадок, що турбують думку, починає проглядати схований у середині себе скарб щастя свого, відчуваючи, ніби після хвороби, бажання поживи своєї, подібне до нашого горіха, який зачинає зерно життя свого в звичайному колоску. Оцих-то, хто починає себе пізнавати, закликає премудрість божа у дім свій, на гостину...”. | ||
| Усвідомлюючи своє покликання й часове пробудження духу нації, Григорій Савич Сковорода кожним словом, кожним кроком, кожним помислом виконував свою місію. Власним життя він канонізував високі моральні принципи, волелюбність, твердість духу, гідність, щирість, добролюбство, мудрість, надійність, любов до ближнього. Цим утверджувалися моральні підмурки нового українського суспільства. Творча спадщина великого мислителя стала невичерпним джерелом мудрості й життєдайної наснаги для українського народу на довгі-довгі віки. Вона злободенна й сьогодні. Вона буде актуальною і завтра. Межі духовному вдосконаленню людини так і не визначено. | ||