 | ** | «При першій зустрічі, коли я познайомилася з Хоббітом, він уважно подивився мені у вічі, а потім на руки – мабуть, чекав від мене подарунка, – розповідає С. Довгаль. – Не дочекавшись, він відвернувся і більше вже не звертав на мене ніякої уваги, всім своїм виглядом демонструючи, що з порожніми руками на його любов і дружбу розраховувати нічого. Що мене вразило – довгі, вмілі пальці на його лапах, якими він міг розгортати цукерки, шматок газети, тримати кусочок яблука, уважно все це роздивляючись. Хоббіт вже давно приручений (був куплений маленьким) і мешкає в звичайній київський квартирі. Я розпитала хазяїна єнота – Андрія, чи дійсно Хоббіт любить митися і полоскати речі у воді. Виявилося, що ні. Зовсім не любить, мабуть, цим займалися його далекі предки з Америки. Пізніше, спостерігаючи за Хоббітом на прогулянці, я справді впевнилася, що свої їстівні презенти, якщо вони йому подобаються, єнот направляв прямо до рота, а не до фонтанчика, який дзюрчав поряд на вулиці. Набігавшись і, нарешті, втомившись, Хоббіт із задоволенням заліз на руки до хазяїна і, як мені здалося, став прислухатися до нашої бесіди. Спочатку я обережно взяла Хоббіта за лапу – він не заперечував, тільки уважно на мене подивився. |
| Головний редактор «Валеології» Довгаль С. І. з єнотом Хоббіт | Хазяїн мене попередив, щоб я ні в якому разі не давала йому нічого солодкого (в тварини, на його думку, починався діатез і, крім цього, його тривожила вага єнота). Потримавши полоскуна за лапки, я, нарешті, з дозволу хазяїна взяла Хоббіта на руки. |