|
| Ми плачемо в горі і в радості, при
зустрічі і розлуці, в гарячці сімейної сварки,
від замилування і здивування, від страху і
безсилля, від надміру почуттів і від недостачі... |
| Плач – це найперший засіб
комунікації. Для маленької дитини – це єдиний
засіб повідомити оточуючих про свої потреби,
заявити про себе на весь величезний світ. Мати
двомісячного малюка легко відрізняє голодний,
сердитий, незадоволений, наляканий, закличний та
інші важливі «плачі». Сльози течуть по пухлих
щічках, а маленький плакса навчається
спілкуванню. Мине зовсім небагато часу, і малюк
заплаче від своїх перших образ і розчарувань.
Напевне, ніколи більше людина не плакатиме
стільки, скільки проплакала в дитинстві, проте
спогади дитинства – як правило, теж
найщасливіші... |
| Сльози в стереотипах виховання |
| «Не плач, ти ж хлопчик!» –
говорить мама дворічному карапузу, який щойно
був «скривджений» чарівною подружкою по
пісочнику. |
| З малого віку суспільство
вселяє хлопчикам неприйняття сліз. Виростаючи,
вони плачуть рідко. |
| Та ось що говорить статистика: чоловіки середнього віку у
п’ять-шість разів частіше, ніж жінки, страждають
від стресогенних захворювань... |
| Повний текст
статті дивіться в газеті "Валеологія" №№ 21,
22 '2006 |
| Версия
для печати |
| Інші новини
дивіться на порталі ВАЛЕОЛОГ |