|
| В.
Вернадський любив поезію Гете і Тютчева. В їхніх
віршах можна знайти глибокі філософські
узагальнення, але від цього вірші не стають
римованими трактатами (дуже щирий в своїх
пошуках і відкриттях Вернадський помітив би
подібну підміну). |
| Подобався
йому вірш Тютчева, де центральний рядок говорить «Мысль
изреченная есть ложь». Слова ці почасти можуть
служити епіграфом до тлумачення Вернадським
картини Дюрера «Чотири апостоли». |
| В ній теж
показані послідовні перетворення висловлення
думки (точніше накреслені в Писанії). Основна
ідея тютчевського рядка – спостерігай природу,
використовуй її дари, радуйся їй – «і мовчи»,
не намагайся висловити свої почуття в словах. |
| Поет
правий: людям, навіть дуже близьким, важко, інколи
повністю неможливо повністю зрозуміти один
одного... |
| Вернадський
сприймав вірші, як говориться серцем. Він
відчував їх як живе ціле і не намагався
анатомувати їх, роз’єднуючи на частини. Зрештою,
любити і розуміти мистецтво – значить вміти
співпереживати. |
| У віршах,
де виражена, кристалічна, впорядкована структура
(часто, дуже явно, у вигляді чіткого ритму, рим,
закінченої композиції), Вернадський ніби
забував про форму, сприймаючи вірш, як ціле. |
| Повний текст
статті дивіться в газеті "Валеологія" №№ 19,
20 ’2006 |
| Версия
для печати |
| Інші новини
дивіться на порталі ВАЛЕОЛОГ |